Коли розробники говорять про архітектуру, уявлення зазвичай зводиться до організації коду. Усі погоджуються, що порядок краще за хаос, що SOLID допомагає створювати незалежні компоненти, які легко замінювати, тестувати та розширювати. Усе це правда, але це лише половина реальної картини.

Є інший аспект архітектури, про який майже ніхто не говорить. І він не пов’язаний безпосередньо з чистими залежностями або структурою проєкту. Він пов’язаний зі швидкістю. З тим, як саме архітектура впливає на продуктивність команди й визначає, як швидко система здатна розвиватися.

Щоб побачити це, достатньо змінити ракурс. Уявімо, що програмний продукт — це бочка, яку команда наповнює функціями. Кожна реалізована фіча — це ніби нове відро води, яке ми вливаємо в систему. Здається логічним, що з часом ця бочка має наповнюватися дедалі більше.

Але архітектура — це не лише форма бочки. Це сукупність маленьких отворів, через які непомітно витікають і функції, і час, і продуктивність. Ці отвори не видно на діаграмах, вони не порушують SOLID, і код може виглядати акуратним. Проте саме вони щодня зменшують швидкість команди.

І саме про цю частину архітектури зазвичай не говорять.

Чому SOLID не рятує від втрати швидкості

Принципи SOLID допомагають організувати окремі частини коду. Але вони нічого не говорять про поведінку всієї системи. Можна чесно дотримуватися SRP, робити красиві дрібні компоненти, але при цьому мати проєкт, який рухається зі швидкістю густої смоли.

Проблема не в тому, що код нечистий. Проблема в тому, що поведінка, яка має бути спільною, розмазана по різних частинах.

Одна таблиця по-своєму фільтрує дані, інша по-іншому працює з пагінацією, третя використовує особистий спосіб обробки помилок. Формально все виглядає коректно, але архітектура отримує десятки маленьких отворів, через які системно витікає продуктивність.

Справжній вплив архітектури: не якість коду, а економіка команди

Якщо дивитися на архітектуру не як на естетичну характеристику коду, а як на економічну модель, що визначає швидкість виробництва функціональності, пріоритети кардинально змінюються.

Насправді важливо не те, наскільки красиво написаний компонент. Важливо, наскільки архітектура зменшує або збільшує кількість отворів, через які команда втрачає час.

Коли таких отворів багато, продуктивність падає незалежно від рівня інженерів.
Коли архітектура концентрує складність у правильних місцях і усуває повторюваність, команда працює швидше навіть за менш ідеального коду.

React як “подарована” архітектура, якої недостатньо

React створює відчуття, ніби архітектура вже вбудована: є компоненти, є стан, є зрозумілий потік даних, є зручні механізми виклику backend. Це такий собі “подарований кінь”, який ніби вже визначає, як має бути організований код.

Саме тут і виникає помилка мислення.

Багато команд вирішують, що цього досить. Раз у нас є компоненти, можна просто створювати нові під кожний екран: OrdersTable, UsersTable, ReportsTable. Вони маленькі, інколи буквально в дві стрічки, тому здається, що це не дублювання, а просто дрібні допоміжні елементи.

Проте кожен такий компонент відкриває нове архітектурне отвір. І замість одного місця, де живе логіка таблиць, з’являється тридцять. Легка варіативність перетворюється на системну втрату продуктивності.

Антипатерн: багато маленьких компонентів замість одного Smart-компонента

У типовому React-проєкті можна знайти десятки таблиць, фільтрів і форм, які повторюють один одного. У кожної є свої нюанси, але 80 відсотків поведінки однакові. Усі вони фільтрують, сортують, викликають backend, обробляють помилки й показують стани завантаження.

Але замість того, щоб зібрати цю поведінку в єдиний Smart-компонент, більшість команд продовжує створювати нові дрібні компоненти під конкретний екран. Це здається зручним у короткі проміжки, але довгостроково створює архітектурну нестабільність.

Як Smart-компоненти закривають архітектурні отвори

У реальних SaaS-системах повторювані сценарії очевидні:

форми з валідацією;
таблиці з фільтрами, сортуванням, пагінацією;
вибір записів, масові операції, редагування окремих елементів.

Smart-компонент виникає тоді, коли ми не створюємо десятки різних таблиць, а будуємо одну таблицю, яка містить увесь функціонал, потрібний системі в цілому. Це не означає, що кожен режим використовує всі можливості. Це означає, що все можливе вже всередині, просто частина функцій вимкнена для конкретного сценарію.

У результаті замість того, щоб писати різні таблиці під різні екрани, команда розвиває один Smart-компонент, а екрани лише конфігурують його.

Саме це і створює єдину точку контролю якості. Ми можемо протестувати одну таблицю в десятках різних сценаріїв, а не перевіряти десятки окремих, ледь відмінних реалізацій.

Де саме губиться продуктивність команди

Щоб зрозуміти реальну ціну архітектури, варто подивитися, як саме проявляється втрата продуктивності.

Перша й найболючіша точка — це кількість дефектів. Розмазана логіка означає, що кожне місце стає окремою точкою ризику. Один і той самий сценарій може працювати по-різному на різних екранах, а дефекти накопичуються не тому, що розробники слабкі, а тому що архітектура дозволила цим дефектам множитися.

Друга втрата — навантаження на QA.
Коли компонент повторюється у десяти реалізаціях, QA-команда мусить тестувати кожен варіант. Регресія росте лавиноподібно, ретести займають усе більше часу, і загальна вартість релізу збільшується. У Smart-архітектурі основний обсяг тестування переноситься на Smart-компонент, а не на кожен екран.

Третя втрата — когнітивне навантаження на розробників.
Коли логіка розмазана, будь-яка правка означає відкривати десять файлів, тримати в голові десятки деталей, витрачати час на зіставлення “як це зроблено на іншому екрані”. Швидкість реалізації падає в рази.

Четверта — уповільнення змін.
Коли потрібно змінити бізнес-правила, команда вже знає, що доведеться переписувати десятки місць. Оцінки ростуть, а зміни стають дорогими й ризикованими. Smart-компонент дозволяє внести зміну в одному місці.

П’ята — складний онбординг.
Новому розробнику потрібно розібратися не з одним механізмом таблиці чи форми, а з десятками локальних реалізацій. Це робить команду залежною від носіїв контексту та знижує загальну стійкість.

У сумі всі ці фактори формують економічний ефект: продукт розвивається повільніше, підтримка дорожча, а передбачуваність падає.

Висновок: Smart-компоненти як фундамент продуктивної архітектури

React дає форму компонента, але не дає архітектури продукту. Справжня архітектура починається там, де команда визначає, які саме Smart-компоненти формують внутрішню платформу системи, на якому рівні абстракції вони живуть і як саме вони закривають повторювані сценарії.

Smart-компоненти зменшують кількість архітектурних отворів, концентрують складність, знижують кількість дефектів і роботу QA, а також підвищують стабільність і швидкість розвитку продукту.

Це не питання “чистого коду”.
Це питання економіки проєкту і того, наскільки швидко команда здатна наповнювати бочку новими функціями, не втрачаючи їх через отвори, закладені в архітектуру.

Про автора

Сергій Слєпченко є директором компанії ІнтерЛінк та одним із тих українських ІТ-керівників, хто поєднує інженерну глибину з умінням будувати реальні, живі команди. Працюючи в Черкасах, він вже багато років формує культуру розробки, де на першому місці стоять відповідальність, професійна зрілість і орієнтація на результат.

Упродовж своєї кар’єри Сергій працював над системами, що вимагали не лише технічних знань, а й розуміння доменів з їхніми внутрішніми правилами та нюансами. Проєкти, пов’язані з сервісами, автоматизацією, корпоративними процесами, завжди були для нього можливістю знаходити рішення, здатні спростити складне та зробити інженерію більш прозорою для замовників. Його робота сфокусована на побудові структур, які витримують реальні навантаження й масштабування, а кожен продукт проходить шлях від ідеї до системи, що працює в умовах живих бізнес-процесів.